Вербна Неділя

«Будь великий, як верба, 
А здоровий, як вода, 
А багатий, як земля!» 
Традиції великого народу – незнищенні! 
 

    Не зважаючи на те, що українська рідна Вербна Неділя вже відсвяткувалась (за тиждень до рідного українського (язичницького) Великодня), чимало українців саме сьогодні, у визначений православною церквою день, відзначають це свято. Не зумівши вкрасти хитрощами, позбавити силою тисячолітніх звичаїв, церква просто «запозичила» ідею, скажімо так. Адже зрозуміло, що по суті язичницьке українське свято нічого спільного з Ісусом та пальмовим гіллям не має. Що ж, подібна доля спіткала не одне українське свято...

    Верба, як символ життя, тому українцями й поціновувалась напередодні Великодня (коли приходив великий день, тобто весняне рівнодення), що відроджувалось життя, Літо перемагало Зиму, холод відступав від натиску тепла, Світло долало Темряву... 
 
Лев Силенко:

    «Неділя за тиждень перед Великоднем називається «вербною», «шутковою» або «квітною», а тиждень перед цією неділею – «вербним».

    Верба – символ живучості, самозбереження. В одрізаній вербній галузці затаєна сила продовження роду – вткніть її у вологу землю і вона забуяє життям.

    «Є в нас віра, українців, що верба втілює в собі велику силу життя. Вітер вербну гілочку відломив. Гілочка, гнана вітром, заплакала за життям, відламаним кінцем до сирої землі припала, і матінка-земля їй життя врятувала. Вербна гілка пустила корінь. З гілочки виросла велика верба – ми, люди природи, зачаровані великою спонукою життя! І святу таїну життя у вербі бачачи, ми перед Великоднем вітально, обов'язково радісно торкаємось самі до себе гілочками. І кажемо: «Не я б'ю, верба б'є. За тиждень – Великдень, недалечко – червоне яєчко».

    Що значить – не я турбую тебе, а – сила життя, що є в мені, виявляє торжество своє. І як не радіти – у яєчкові вже є червона цяточка – є кров, народжена червоним весняним сонцем, кров – життя. Життя – незнищиме!».

    Бачте, в українців "кожне подвір'я має своє повір'я" – в цьому також багатство нашого життя.

    «– А що та сива жінка дітям каже? – питає чужинець.

    - То повитуха Рум'янка. Вона тут, в селі, й лікаркою, й вчителькою. Тих дівоньок вона водила на зорі до гаю. У гаю їхні лиця вмивала росою з черемшини. Роса та цілющі властивості має. А тепер їх вчить співати. «Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька. Тут вона впала, до землі припала. Устань, устань, Подоляночко, умий личко, як ту скляночку». По-різному у нас цю пісню співають...».

    ...Незлічима кількість поколінь формувала нашу вдачу, нашу мову. У нашій мові чуємо – «вже стало на світ благословитися», «іде дощ», «земля-мати», «вітри буйні». Наша мова – це поезія. Наша віра – це пісня душі нашої. Ми вміємо жити з Сонцем, у найтяжчі хвилини життя не втрачаємо почуття гумору. Наша вдача і наш клімат (літо, осінь, зима, весна) поєднані між собою. У нас є чотири характери – зимовий, весняний, літній, осінній, і тому ми є народом колоритним.

    І наша вдача може змінитися тільки тоді, коли клімат на землі нашій зміниться – перетвориться на пустелі, сонцем спалені...». 
 
Олекса Воропай:

    «Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна легенда про козячу вербу – один з видів верби. Легенда каже, що козяча верба проклята Богом. Крім того, за народним віруванням, у сухій вербі сидить чорт. Звідси й прислів'я: «Закохався, як чорт у суху вербу!».

    Відомо, що коли Ісус Христос їхав на віслюку, то люди встеляли йому дорогу пальмовим гіллям. З цього і пішов християнський звичай святити гілля у цю неділю. У південних країнах, де росте пальма, святять пальмове гілля. У нас в Україні пальма не росте, а тому довелося нашим християнам вибирати якесь інше дерево. І цей вибір, не зважаючи на стародавню легенду і прислів'я, як бачимо, впав на вербу...»

Залишити коментар чи подивитися коментарі інших