Судячи з тверджень Ігоря Левенштайна, однією з наших спільних з ним зацікавленостей є проблема розвитку УКРАЇНСЬКОЇ мови в УКРАЇНІ. Зацікавленість, якщо вірити листові Ігоря Левенштейна, в окремих моментах аж до болю: "Саме тому мені боляче бачити недолугу мовну політику нашої влади, що не заохочує людей вивчати та використовувати українську мову, а навпаки – відвертає від неї".
Я міг би тут розшаркатись в запевненнях, що поділяю отой "біль" Левенштейна, почати "дякувати йому за підтримку та розуміння", як зробили б ті з моїх земляків, хто ще залишається наївним в питаннях мови, культури, влади, держави (а ця квадрига в сучасному світі є нероздільною, принаймні для таких чисельних народів як Українці), але не буду.
Бо вже наступне речення з листа Ігоря Левенштейна пояснює природу та зміст того Левенштейнового інтересу до української мови, інтересу, який прямо протилежний до мого, як українця, інтересу: "Але я маю на увазі літературну мову української класики, а не "галицький діялект" та "скрипниківську граматику".
Проблема в тому, що мова, яку Ігор Левенштейн так "щиро любить, яку вивчав в школі та на філфаці (до речі, мав п'ятірку) " властиво є такою, якою її хотів би бачити окупант – мертва мова, з назвою "українська". Такий собі предмет в школах та вишах, як латина, коли як в листі Пана Левенштейна "єврейські батьки навіть думки не мають звільнити від вивчення якого, як то робитимуть багато українських однокласників". Ба більше, ці батьки віддадуть своїх дітей в різні "гімназії", аби ті ще й латину вивчали, чи іншу мертву мову – для загального розвитку, – на відміну від "багатьох українських однолітків", яким для подальшого працевлаштування на різні робочі професії вистачатиме і "общєпанятнава язика".
Тільки не треба одразу награних образ: коли я пишу "окупант", це я не про Вас, Пане Левенштейн, а про різного роду лєнінів, сталінів, кагановічєй та їх окупаційну адміністрацію в Україні – щербицьких та кравчуків з кучмами. Тому і зручно Вам писати про ту, любу Вам "українську" мову, російською. Бо й всі сучасні статті з питань латинської мови пишуться не латиною! Тому мертва "українська" мова, яку Сталін планував мати як ще один свій імперський трофей (як це сталось впродовж другої половини ХХ століття з сотнями різних тюрських, фіно-угорських та інших мов окупованих Москвою країн та понищених росіянами народів, та власне схоже таки сталось і з білоруською) є для Вас бажаною, тому Ви так її обороняєте. Те, що Ви зневажливо називаєте "галицьким діялектом", для мене є властиво однією з багатьох живих говірок моєї живої української мови, говіркою однією з найчисельніших, якою розмовляють сьогодні понад 20 мільйонів моїх співвітчизників по всьому Світу, яких Ви так через це зневажаєте, Пане Левенштейн. А те, що Ви обізвали "скрипниківською граматикою" для мене, як і для кожного українця, є довершенням титанічної праці сотень видатних українських інтелектуалів початку минулого століття, більшість з яких були за це замордовані в концтаборах та розстріляні різного роду кагановичами. При тому, "скрипниківський" правопис то не штучний витвір інтелектуалів (як приміром мова іврит – не ризикнете написати російською мовою листа в ізраїльські ЗМІ в оборону їдешу, проти "бенієгудівської граматики"? А чому?), а лишень систематизація вікового досвіду українського народу в мовотворенні, при цьому з особливою увагою саме до наддніпрянської мовної практики, ну і природно слобожанської, адже робота з систематизації кипіла в основному в Києві та Харкові).
Думаю я досить зрозуміло пояснив, що ми з Ігорем Левенштейном говоримо про різні мови. І любимо ми різні мови по-різному.
Далі для читачів "НП" викладу лист Ігоря Левенштейна без скорочень та виправлень, а ще нижче подам свою на нього відповідь:
Пане Юрію!
Я випадково натрапив в інтернеті на Ваш пост на блозі "Народа правда" ("І все-таки, Никита..."), де Ви приділили багато уваги моїй скромній персоні.
Я не маю звички реагувати на дурниці, які час від часу читаю про себе в мережі. Світ великий, люди різні. Але, прочитавши кілька інших текстів на Вашому блозі, я переконався, що Ви – людина розумна та принципова. Тим прикріше було мені усвідомити, що така людина може скривдити незнайому старшу людину, хоча я й розумію Вашу юнацьку гарячковість та максималізм.
Отже, молодий чоловіче, Ви трохи оббріхали мене, зокрема, назвавши мене "дідом 60 років" – адже мені лише 51, а ви, мабуть через погане знання російської, вирішили, що "разменял шестой десяток" означає те, що я досягнув 60. Це просто помилка, трапляється (як, власне й зі мною, що дало Вам привід для Вашої гнівної відсічі "нарваному, нахабному та неосвіченому дідові"). Але, коли Ви пишете, щодо вимоги компанії "Так треба продакшн" вибачитися, "Думаєте він вибачився?", це вже абсолютна брехня. Бо я таки саме вибачився (сайт "Телекритика", 16.11.2007), що знайшло оцінку в деяких коментарях.
Щодо звинувачень на кшталт "гудить українізацію", то уявіть собі, що я щиро люблю українську мову, яку вивчав в школі та на філфаці (до речі, мав п,ятірку). І в моїх єврейських батьків навіть думки не було звільнити мене від вивченння української, як то робили багато моїх українських однокласників. Серед моїх улюблених книжок – поезії Олександра Олеся та сатира Андрія Крижанівського, не кажучи вже про пісні. Деякі переклади світової літератури я просто обожнюю (зокрема "Злий" Леопольда Тирманда та "Дім без господаря" Генріха Бьолля). Саме тому мені боляче бачити недолугу мовну політику нашої влади, що не заохочує людей вивчати та використовувати українську мову, а навпаки – відвертає від неї. Але я маю на увазі літературну мову української класики, а не "галицький діялект" та "скрипниківську граматику".
Власне, й решта Ваших звинувачень мають таке ж відношення до дійсності.
Не туди Ви скерували свій пафос, повірте.
Втім, щиро бажаю Вам усього найкращого.
Ігор Левенштейн, до речі – майже земляк етнічного росіянина Дмитра Донцова (тільки він з Мелітополя, а я з Запоріжжя).
Пане Ігорю!
Найперше дякую за Вашу увагу до мого допису. Направду він був присвячений не так Вашій персоні, як проблемі невігластва, глупоти та неуцтва. А казус з Вашим інтелектуальним конфліктом зі студію "Так треба!" був використаний як яскрава ілюстрація до теми.
Як не шукав Вашого вибачення перед "Так треба!" в мережі – так і не знайшов, дайте, будь ласка, посилання. До речі, саме тому моє питання: "Думаєте він вибачився?", не може бути ні "абсолютно", ні "відносною" брехнею – бо воно ПИТАННЯ. Яке потребує відповіді.
Звісно, говорячи про Вас я не міг не познайомити читачів з Вашою, як на моє глибоке переконання, українофобською позицією, зокрема щодо проблем дерусифікації та відродження української мови. Тоді в якості ілюстрації мною наводився один фрагмент з Ваших дописів:
"За годы независимости стали массово преподносить лингвистические казусы, восходящие исключительно к западной части Украины. Более того – к законсервированному в американо-канадской эмиграции галицкому варианту украинского языка. И если поначалу в центре и на востоке великой Украины только пожимали плечами, слыша экзотические для этих краев "нарази", "Эвропа" и "катедра", то постепенно дело дошло до полной шизофрении, когда на одних общенациональных телеканалах игры происходят в Афинах, а на других – "в Атенах", на одних – люди едут "на метро", а на других – "на метрі", на одних "вертоліт" доставляет пострадавших в "лікарню", а на других – "гвинтокрил – до шпиталю".
Але ж всі інші Ваші дописи в оборону упослідженого статусу моєї мови (тож природно, що ці дописи Ви пишете мовою колонізатора), як і Ваш приватний лист українською, на який я зараз відповідаю, просякнуті зневагою до права українців САМИМ вирішувати, як нам розвивати нашу мову.
На жаль, Ваш лист не містить відповіді на це ключове питання по суті, тому відповідатиму в тих рамках, які Ви пропонуєте своїм листом.
Найперше, щиро перепрошую, що не розібрався в усіх нюансах Вашої метрики. Направду я щиро поважаю особливу занепокоєність окремих людей власним віком, поважаю право не тільки жінок, але й тих чоловіків, яких це хвилює, аби їх вік не завищували. Тож доводжу до відома читачів "НП", що наступний абзац мого допису "І все таки, Никита, я маю рацію! Або дивіться французьке кіно ночами!" має неточність:
Статейка належить перу Ігоря Левенштейна 60-ти років, як він пише про себе "журналіста і єврейського общинного працівника, при цьому одночасно". А ще він про себе розповідає:"убєждьонний кансєрватар, рєакціанєр і рєтраградъ".
І цей абзац слід читати так:
Статейка належить перу Ігоря Левенштейна 51-го року, як він пише про себе "журналіста і єврейського общинного працівника, при цьому одночасно". А ще він про себе розповідає:"убєждьонний кансєрватар, рєакціанєр і рєтраградъ".
Стосовно вжитої на Вашу адресу характеристики, в якій Вас, судячи з Вашого листа образило слово "дід":
У двох словах про Левенштейна – дід він нарваний, нахабний, неосвічений, хоча з великим гонором. Часто пише про "мовну проблему". Звичайно ж пише російською. Звичайно в тих своїх опусах гудить "українізацію", пише брехливо та підло, пересмикуючи та нахабніючи.
Означення "Дєдушкі, живущіє в сєті!" собі і собі подібним, якщо я правильно розумію, Ваш допис, на який тут йде посилання, Ви даєте самі. Означення НЕ образливе, дуже слушне, і в тій моїй статті я, погоджуючись з Вами, вживаю його не тільки стосовно Вас, але, як тоді написано було мною, стосовно окремих авторів "НП":
Познайомившись з блогом Левенштейна я впізнав в ньому архетип, до якого належать деякі персонажі "Народної правди", але не згадуватиму їх всує, бо вони й без того флудитимуть в коментарях до цього допису, аби "стати в обороні... біблійних цінностей", які, на їх параноїдальну думку, я намагаюсь зруйнувати кожним своїм дописом.
До слова, так тоді й відбулось: всю стрічку коментів до того, як і багатьох інших моїх дописів, зафлудив своїми "мислями" один такий "дєдушко", який вивалює своє підсвідоме на "НП" під ніком "Кр-к". Хоча я прямо його і не називав, він чітко самоідентифікувався, впізнав себе в цьому моєму означені і дуже розлютився. Було кумедно.
Особливо мене потішила його тодішня вимога, пояснити, чому ілюстрацією до слів про цвинтар Монтпарнас, на якому поховано Симона Петлюру стало фото надгробку Симона Петлюри на цвинтарі Монтпарнас:
Кр-к | 31.12.2008 12:18
Може автор ласкаво пояснить, а для чого він втулив фото Президента України з дружиною біля могили С.Петлюри у текстовій "рамці" близької авторові теми про гоміків і досужих рассуждєній про невігласів у українських кабінетах?
Зараз вважаю саме час відповісти і Кр-ку: щодо цвинтарю йому, очевидно, навряд чи зрозуміти, а ось фото президента Ющенка дуже навіть вписується "у текстову "рамку" невігласів в українських кабінетах", і свідченням тому не так рівень довіри українського суспільства до цього політика, як результати його майже п'ятирічного президентства.
Тож, аби уникнути персоніфікації, яка так образила Ігоря Левенштейна, перейдімо на ніки, тож останні абзаци того мого допису, які не втратили своєї актуальності слід читати:
Отже, друзі, не в кількості кр-ків на сто тисяч населення питання. У вільних відкритих суспільствах вони стають посміховищем, а в Україні продовжують повчати нас з вами. Замість їх ігнорувати в Україні на них реагують, з ними вступають в дискусію, чим підносять їх невігластво до рівня суспільно значимого явища.
Може, все ж варто їх ігнорувати. А самим своє робить?
До речі, Жан-Поль Сартр (на шаржі саме він) взагалі вважав, що зло, яке існує на світі, майже завжди є наслідком невігластва!
Юрій Самсон,
до речі, земляк ВСІХ українських патріотів, незалежно від їх етнічного походження
Залишити коментар чи подивитися коментарі інших
