На НП сьогодні ввечері з інтервалом в півгодини з'являються чотири дописи: два такого собі "малиновский" і, що мене дуже спантеличило, два дописи під ніком "Башук". Обидвоє зареєструвались на "НП" сьогодні ж ввечері, а за стилем та навіть формою набору дописів однозначно належать руці одної кантори, хоча перший себе декларує як "комуніст", а другий – як радикальний український патріот-антикомінуст.
Звичайно, я не володію монопольним правом на власне прізвище, тож на "НП", як і в житті може бути безліч Башуків, однак, як випливає з "Публічного звернення патріота України О.Башука", воно опубліковане від імені "колишнього лідера гурту "Самостійна Україна" О.Башука", а оскільки в нашому гурті інших Башуків не було, тож невідомий мені автор, з пропискою в Росії (як випливає з його профілю на НП), викладає на стрічці звернення від мого імені, що само по собі вже гидко...
На НП я пишу з озаминулого року. Пишу речі дійсно антикомуністичні. Але ж навіщо писати їх за мене?
Хто не пам'ятає, нагадаю – справа була в дні кучминого авторитаризму, зразу після "виборів" Кичми на другий термін, коли вони з Симоненком розіграли придуманий ще Єльцином сценарій – голосуй за покидька, бо інакше прийде покидьок-комуніст, а КПУ була призначена "єдиною" опозицією. Тоді, коли жодних масових, чи одиничних протестів в Україні ще не відбувалось, а суспільством керував страх, 9 березня 2000 року гурт молодих українців-патріотів захопили будівлю ЦК КПУ в Києві і погрожували її спалити, якщо уряд прем'єр-міністра Віктора Ющенка не включить в програму дій уряду (яка якраз вносилась на затвердження Верховної Ради) вимоги гурту "Самостійна Україна" з деколонізації України.
Текст вимог, напевне, тепер варто буде вивісити на НП, але то згодом. Коротко – ці вимоги з деколонізації України актуальні і на останньому році президентства Ющенка: заходи з дерусифікації та захисту прав українців на власну мову, визнання героїв ОУН-УПА, вивід окупаційних військ з Криму тощо. (На фото-ілюстрації до статті – я під стінами захопленої гуртом "Самостійна Україна" будівлі ЦК КПУ зачитую наші вимоги з деколонізації України.)
Уповноважений тодішнього прем'єра Ющенка, його радник, якого Кабмін прислав тоді до нас на переговори такий собі поет Володимир Цибулько запевнив, що вимоги буде включено до програми уряду, а чи затвердить їх Рада – то вже не їх клопіт. Ми погодились і на це, облогу зняли, сумарно відсиділи вісім років на дванадцятьох членів гурту в київському СІЗО N13 (особисто я – один рік, як організатор розгрому ЦК).
Кабмін Ющенка своєї обіцянки не дотримався (сьогодні недотримання обіцянок Віктором Ющенком вже нікого не дивує, але тоді для нас це був шок). Під час блокування будівлі ЦК тодішній київський голова, а нині депутат з "Народної Самооборони" Олександр Омельченко вимагав від кучминого МВС штурмувати будівлю, а на застереження, що вона вибухне (ми тримали каністри з бензином) волав в телефонну трубку Геннадію Удовенкові, який намагався переконати останнього не допустити штурму, що нехай та будівля вибухає разом з "терористами", бо завтра вони (тобто ми) увірвуться з каністрами в його "мерський" кабінет. Пізніше туди увійшли зами Черновецького, але то інша історія. Ви поцікавитесь до чого тут Омельченко? Просто Начальник Київського ГУ МВС має подвійне підпорядкування – міністру та голові КМДА.
Генеральний прокурор Потебенько за виконання замовлення з "правильного" розслідування нашої справи пізніше стане депутатом Верховної Ради за списком КПУ (все ж комуністи вдячні), але пізніше "кине" комун як та перейде в одну з прокучмівських фракцій. А безпосередні виконавець волі Потебенька – керівник слідчої групи у нашій справі, тодішній прокурор Подільського району Києва Сергій Міщенко, який фабрикував справи, вдавався до тортур та катувань членів гурту, тероризував наших рідних та близьких, нині народний депутат за списком БЮТ. Поки нікуди не переметнувся, але і Тимошенко поки при владі, тож ще не вечір.
А ще керівник каральної операції тодішнього МВС проти нашого гурту Олександр Савченко, який пізніше керував розгромом наметового містечка під час акції "Україна без Кучми", коли було заарештовано та покалічено сотні людей, за що Савченко отримав тоді ляпаса особисто від лідера "УБК" Юлії Тимошенко (на фото Тимошенко б'є по пиці Савченка, а ліворуч в кепці, до речі – то я, справжній Олександер Башук, 2002 рік) сьогодні працює заступником міністра внутрішніх справ в її, Тимошенко, уряді, і готується, як випливає з недавньої наради Турчинова в МВС, розганяти нові антирежимні акції, готується до війни з власним народом.
До речі, саме завдяки цим подіям в лютому 2001 року в Київському СІЗО я познайомився з Юлією Тимошенко. Цікаво, чи згадує вона, бодай тоді, коли її фракція голосує за обов'язковість знання російської для держслужбовців, або чи згадувала вона разом з БЮТ, будучи ще депутатом, коли не голосувала за визнання героїв ОУН_УПА, що в тому лютому вісім років назад її, як і мої, статті з СІЗО на цілу Україну друкувала тільки ОУНівська газета "Щлях перемоги", заснована ще великим Степаном Бандерою? (на фото титул "Шляху Перемоги за лютий 2001 року з анонсами статей Тимошенко та моєї, переданої з СІЗО)
Та все то дрібне – найголовніше те, що режим, який здавався міцним як ніколи, дав тріщину під натиском чортової дюжини молодих людей, одинадцять з яких були ще студентами. Громадяни, які хотіли б протестувати побачили що протестувати можна, і відносно безкарно (жоден з нас в суді так і не отримав реального терміну, – сиділи тільки під час слідства). А акції прямої дії виявились смертельно небезпечними для режиму Кучми, і вже рівно за рік – 9 березня 2001 року Київ вирував. Кінець авторитаризму наближався.
А того весняного дня 2000 року в центрі Києва було зірвано і кинуто на брук переможений червоний правор, а на весь фасад будівлі ЦК КПУ наші хлопці натягнули полотнище з заповітом Великого Міхновського: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" (на фото – члени гурту "Самостійна Україна" вивішують український прапор замість скинутого кривавого стягу).
Але повернімось до публікацій на НП від псевдо-Башука. Оскільки я звернувся до редакції НП з проханням їх зняти. І сподіваюсь що так і вчинять, то наведу тут їх короткий зміст. Обидві подані від мого імені публікацію зводяться до пустопорожніх погроз комуністам, зокрема і про майбутні підпали їх офісів "від ЛЬВОВА до ЛУГАНСЬКА, від ЧЕРНІГОВА до СЕВАСТОПОЛЯ!!!" Повторюсь, стилістика і навіть форма набору, час появи на стрічці – той самий, що і у публікацій "комуніста-малиновського", два дописи якого зводяться до клятв у вірності ідіотизму лєніна-маркса та викритті продажності Грача.
Ще одне співпадіння в часі – завтра засідання їх ЦК, яке за ініціативи Симоненка має виключити Грача зі складу керівництва КПУ.
Отже як на мою думку мета всіх чотирьох публікацій – мати можливість роздрукувати як роздатковий матеріал для всіх членів завтрашнього збіговиська "вождів пролетаріату" "публікацій з відомого Інтернет ресурсу – дочірнього проекту самої "Української правди".
Статті малиновського, очевидно на думку тих, хто їх тут розмістив, мають "відкрити очі товаріщєй" на олігархічну сутність Грача, а погрози від мого імені, розміщені все тими ж людьми, мають, напевно на їх думку нагадати про героїчну оборону Симоненком будівлі ЦК, а відтак про його незамінність в тяжкі для партії часи.
Робота досить кустарна, якщо це все, на що комуноїди спроможні- їх кінець близький. Кінець не тільки Грача чи Симоненка, але всієї цієї гнилі на тілі нашої держави.
Але не можу утриматись від декількох слів про те, як симоненки "захищали" своє ЦК. Сам "вождь" Пьотр був тоді в Багдаді – налагоджував співпрацю з Садамом Хусейном. На прикладі останнього хотілось би застерегти Юлію Тимошенко – спроби налагодження співпраці з Симоненком недобрий передвісник. Звичайно, страти в Україні скасовано, і не схоже, щоб Тимошенко була забобонною (хоча кажуть вірить в дух Евіти Перон), та все ж може не варто випробовувати долю.
Але повернемось до 9 березня 2000 року, коли Симоненко їздив до Хусейна, залишивши на господарстві Адама Мартинюка, той після захоплення гуртом "Самостійна Україна" будівлі, забарикадувався в туалетній кімнаті на другому поверсі разом з жіночками-бухгалтерами та дідом-ветераном. Як випливає зі свідчень кожного з тих, хто тоді був з Мартинюком, коли підігнали до вікна пожежну драбину, Мартинюк, як справжній червоний капітан залишив будівлю ПЕРШИМ. Дійсно, що там ті жіночки чи ветерани! Мартинюк – справжній скарб партії.
І про скарби. Мартинюк так швидко дав драла, що забув замкнути сейф у
власному кабінеті, де окрім золотого з діамантами "Ролексу" нами було
знайдено мільйон доларів і ще тисяч сто дрібними купюрами. Щоправда мільйон
був сувенірним – як пояснив в своїх свідченнях Мартинюк, сувенірну купюру в
один мільйон доларів йому подарував лідер однієї з єврейських громад України
(на засів, чи що?). Але ж сто тисяч були не сувенірні. Щоправда, самі
комуністи в своїх показах категорично заперечили наявність в своїх сейфах
валюти таких ненависних для них США...
Далі буде...
